Антін Мухарський – Чи шкода мені пенсіонерів? Жорстко але відверто, а правда солодкою не буває

ЧИ ШКОДА МЕНІ ПЕНСІОНЕРІВ?

Тут, значить, періодично в коментарях чи дописах вискакують слова “фсьоплохо” і коли я відповідаю щось на кшталт – “людина сам коваль свого щастя. Мало платять? Змініть роботу! Задовбали політики і чвари? Почніть цікавитися мистецтвом і читати книжки. Погано із здоров’ям? Припиніть жерти гівно і почніть робити зарядку!”

“Так страшно” , “Так нєпонятно”, “Так трудно” – звучать у відповідь стандартні відмазки лінивих, слабодухих створінь що замість боротьби обирають одвічне рабське скиглення та нарікання.

“Життя – це постійна боротьба. Долання власних страхів, немічі, ліні розчаруаань. Щодня. Щохвилини. Інакше не буває!” – кажу я і тут майже завжди прилітає:

“А ви подумали о пєнсіонєрах?”

“Я вже сам майже пенсіонер)))”

“Тю, а сколько вам?”

“52”

“Нікогда би нє подумал(ла)”

Так от, зараз розкажу чесно, що я думаю про пенсіонерів в нашій країні!

Чи шкода мені їх? Поки що шкода, але не всіх.

Поясню: мені дійсно дуже шкода тих, хто свого часу довірився СРСР і втратив все, що накопичував копійка до копійки усе життя. А потім повільно жебрав і вмирав з голоду й холоду у 90-ті, коли ми від соціальної уравниловки увійшли в епоху дикого капіталізму та первісного накопиченя капіталу (зараз їх в живих майже не лишилось).

Саме тоді активно вступало у життя наше покоління, що в більшості своїй зробило висновок “в пенсійному питанні на державу покладатися не можна”.

За 2 місяці я матиму 35 років безперевного трудового стажу. Від січня 1986-го працював різнорабочим (перший запис у трудовій книзі) потім вчився в театральному, потім армія, потім театр ім. Лесі Українки. З 2000 року ФОП з виробництва телепродукції, що на пікових формах заробляв до 250 000 грн на місяць у 2004-2008 роках, коли курс долара був близько 5 грн.

Днями я попросив пенсійного юриста цікавості заради обчислити мою потенційну пенсію.

“Тисячі три з половиною максимум” – відповів він мені.

“Я так і думав)))” – відповів я аніскілечки не здивовано.

В СРСР не було жебраків, бо всі були жебраками. Від 1991-го у кожного з нас був шанс: або тікати з СРСР, або залишитись в ньому. Ті з мого покоління, хто обрали втікати – зараз почуваються більш менш стабільно, бо зрозуміли що в житті і забезпеченні власного добробуту можна покладатися виключно на себе! Мало заробляєш – шукай нову роботу, розвивайся, думай, ризикуй….про це я вже писав.

Але є й такі що обрали СРСР. Вони й досі чекають якихось подачок, сподівається що хтось прийде і вкрутить лампочку в під”їзді, пофарбує стіни, дасть знижку ну хоч на щось… І скиглять, скиглять, скиглять.

Так от: таких пенсіонерів мені не буде шкода. Жалість – не конструктивна емоція. Маніпулятивна. За свій вік я бачив купу прикладів як людина що била на жалість першою всаджує ножа в спину свого благодійника.

Ну а оскільки нині в в країні на 16 000 000 працюючих приходиться близько 12 000 000 пенсіонерів то шансів на гідну пенсію від держави моє покоління не має жодних. А я й не чекаю. Бо не маю жалю до себе. Все життя пашу що той кінь, ба більше – роблю це із задоволенням! Бо якщо ви витратили все життя на неулюблену роботу, щоб отримати жалюгідну пенсію – ви просрали власне життя з чим я вас і вітаю!!!

Може держава у нас і не дуже…але країна у нас чудова і дійсно – повна можливостей! Працюйте, Креативте, Ризикуйте, Живіть до 120 років.

ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ТІЛЬКИ ВІД ВАС ОСОБИСТО!!! Тільки інфантили, слабаки і невдахи покладаються на зовнішні сили. СИЛЬНІ – ТІЛЬКИ НА СЕБЕ!

Тому всім сильним – цьом)))

Всім слабодухим і лінивим – одвічного скиглення! А да….і нє забудьтє включіть тєлєвізор, гдє вам расскажут как всьо в странє х…йово)))

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *