Останнім часом все частіше зустрічаю росіян чи білорусів, які виїхали зі своєї країни. Хтось в Литву, хтось в Лондон, хтось в Штати, хтось переїхав жити і працювати до Києва.
Кожна розмова хочеш чи не хочеш, плануєш чи ні, зачіпає політику. І звучить одна й та сама думка, сказана різними словами:
“Які ж ви вільні! Ви не уявляєте, що ми відчуваємо, коли дивимося на вас. Захоплення і надію. Оточені сусідами, які не можуть навіть вдихнути без дозволу, у яких контролюють кожен крок, у яких на виборчому бюлетені одне і те ж обличчя без альтернатив по 20 років, у яких ти не можеш вийти ні на одиночний пikет, ні на дeмoнcтрацію і навіть в соціальних мережах не можеш висловити без ocтpaху свою думку, ви показуєте всьому світу, що свобода може перемогти. Будь ласка, тримайтеся, бо ви наш шанс і приклад, що у нас одного разу теж може щось змінитися! У нас може змінитися, і тоді всі ми повернемося додому”.
Кожен раз я дивлюся в їхні очі і відчуваю скільки щирості і скільки енергії вони вкладають в ці слова.
Кожен раз я прокручую розмову в голові і відчуваю таку велику гордість і відповідальність. Ми вільні. Свобода – наша релігія. Наша найбільша цінність.
Усвідомлювати її. Буквально повторюючи, як мантру, а не приймаючи як щось само собою зрозуміле, тому що приклади що буває, якщо упустити її – ось вони, на відстані витягнутої руки. Cвободу потрібно берегти. Захищати. Передати нашим дітям і дітям їхніх дітей. В ім’я всіх, хто віддав і віддає за нашу свободу своє життя. Її потрібно зробити своєю перевагою, своїм слоганом.
Ми допускаємо помилки і часто розчаровуємося. Здається, нема чим пишатися. Це не так. Просто ми молода країна. Нам належить пройти свій шлях і побудувати державу, в якій люди живуть гідно. Всі свободи для цього у нас є.